Християнський вимір в психотерапії

В останні десятиліття значно зросла кількість пацієнтів, які потребують не тільки поверхового усунення певних симптомів, а й значно глибшої психотерапії. Дедалі більше людей звертаються по допомогу психотерапевта через незадоволеність власним життям, роботою, сім’єю, через безпричинну відсутність радості, відчуття самотності, відчуженість від світу та самих себе. А тому з’являється ціла низка нових напрямків психотерапії, які намагаються задовольнити потреби людини, сприяючи її духовному розвиткові. Це виявляється, зокрема, в спробах синтезу психотерапії з різними релігійними доктринами – буддизмом, раннім християнством, індуїзмом, суфізмом та ін. Є багато теорій, які пояснюють природу людини, а отже й її поведінку, емоції, мотиви, а це, в свою чергу, визначає терапевтичний підхід. Тут варто пригадати слова В. Остера, який  писав: «Набагато важливіше знати, хто твій пацієнт, а не яка його хвороба». Згідно з християнським підходом, не можна зрозуміти людину, зосередившись лише на її тілі, душі або духові. Важливо розглядати людину в усій її повноті й цілісності.

Б. Братусь у статті «Християнська і світська психотерапія», опублікованій у 1997 році, писав: «Місце християнської психології в загальному полі психотерапевтичних послуг [...] виявилося практично порожнім. Реально та щоденно працюють інші види психотерапії, часто аж надто далекі від християнської». На жаль, ця теза все ще залишається актуальною –  у сучасному психологічному просторі в Україні бракує пропозицій якісної, професійної християнської терапії та консультування; публікації з психології релігії й духовності, пасторальної психології та християнської психотерапії досить нечисленні; обмаль ґрунтовних програм професійного навчання з цього профілю; відчувається гостра потреба в популяризації сучасних напрацювань у галузі християнської психотерапії серед практичних психологів, психотерапевтів та психіатрів. Можна виділити такі підстави для інтеграції християнського виміру в психотерапії в психотерапевтичну практику [Інформатор SPCH, с.14-15]:

•  Багато пацієнтів відчувають, що терапевт, який має відмінний світогляд, не розуміє ключових моментів їх релігійного досвіду, применшує їх значення або хибно їх інтерпретує.
•  В уявленні пацієнтів глибокий релігійний досвід лише в крайніх випадках можна трактувати як вияв патології. Через це багато духовних осіб (священиків, монашества) не вдаються до терапії незважаючи на поважні психічні проблеми.
•  Пацієнти побоюються, що в результаті терапії їх переконання та цінності можуть змінитися відповідно до переконань терапевта. Часто мої пацієнти, пояснюючи своє бажання розпочати терапію, говорять: «Я прийшов до вас, бо знаю, що ви християнський терапевт».
•   Багато пацієнтів не вірять у «світоглядну нейтральність» терапевта, а тому часто віддають перевагу тим психотерапевтам, що поділяють їх цінності та релігійні переконання.
•  Багато пацієнтів, що пережили психологічну травму, завдану духовними особами або в рамках церковних інституцій, не хочуть розповідати про цей травматичний досвід невіруючим або особам, вороже наставленим до релігії.
•  Пацієнти, що ідентифікують себе з християнством, вживають специфічних мовних зворотів та цитат, які краще зрозуміє саме християнський терапевт.
•  Християнські психотерапевти нерідко відчувають, що розриваються між власними переконаннями і професійною практикою (наприклад, мають переконання, що  під час терапії їм не слід торкатися релігійних питань і що питання, пов’язані з духовністю та релігією, можуть розглядатися виключно духовними особами).
•  Деякі терапевти ставлять собі питання: навіть якщо психотерапія і корисна в плані налагодження психічного функціонування, то чи не призводить вона до зниження рівня духовного життя (інакше кажучи, професійна допомога, спрямована на покращення або підтримку психічного здоров’я, не повинна перешкоджати людині в її прямуванні до Бога, в розвитку її релігійності та духовності). 
•  Терапевти мають бути обізнані з закономірностями духовного та релігійного розвитку (етапи релігійного розвитку, особливості перебігу релігійних криз), щоб під час терапії краще розуміти віруючих пацієнтів.
•  Результати наукових досліджень і терапевтична практика показують, що врахування релігійної та духовної мотивації пацієнтів сприяє збільшенню ефективності терапії.